Судове рішення в іноземній валюті: «валіза без ручки» для кредитора

14 травня 2025

Що це означає на практиці для осіб, яким суд визнав право на грошові кошти?

Судове рішення в іноземній валюті: «валіза без ручки» для кредитора

Після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року в Україні де-факто стало неможливо домогтися виконання рішень судів, винесених у грошовому еквіваленті іноземної валюти.

Йдеться не лише про постанови українських судів, у яких передбачене стягнення валютних сум, але й про визнані в Україні рішення іноземних судів або міжнародних арбітражів. Формально такі документи можуть бути прийняті до виконання, однак практичне стягнення коштів у валюті за ними наразі є або заблокованим, або обмеженим до крайніх винятків.

Особливо гостро це питання постає для іноземних кредиторів, які мають валютні рахунки за кордоном. Навіть якщо вони отримали позитивне рішення українського суду або пройшли процедуру визнання рішення іноземного суду в Україні, виконати це рішення через переказ відповідної валюти за межі країни вони не зможуть.

Основною перепоною є валютні обмеження, запроваджені національним регулятором, які забороняють банкам купувати валюту та здійснювати міжнародні перекази, навіть з метою реалізації судових актів.

Такі заходи були впроваджені Національним банком України як надзвичайна міра для зменшення економічних ризиків на тлі війни з державою-агресором. Проте, варто визнати, що це створює значний дисбаланс у правовій системі: права кредиторів, гарантовані судовими рішеннями, фактично нівелюються через обмеження, які мають характер тимчасових, але діють вже понад два роки.

Виникає логічне запитання: чи існує зараз механізм, який дозволяє дотримати баланс між фінансовою безпекою держави та забезпеченням виконання судових рішень?

Юридичне підґрунтя валютних обмежень

Валютні обмеження, що стали перепоною для реалізації валютних рішень, були закріплені в Постанові Національного банку України № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану». Саме ця постанова визначає рамки для операцій з іноземною валютою, і вона залишається чинною до сьогодні.

На практиці це означає, що:

державні та приватні виконавці не можуть звертатися до банків з дорученнями щодо купівлі валюти за рахунок коштів боржника;
заборонено ініціювати переказ валюти за кордон для виконання зобов’язань перед іноземними кредиторами;
валютні операції дозволені виключно у випадках, прямо передбачених законодавством і регуляторною політикою НБУ, до яких виконання судових рішень не входить.

Таким чином, навіть якщо боржник володіє достатніми грошовими коштами або ліквідними активами, примусове виконання рішення в частині переказу валюти — неможливе.

Як це працює у виконавчому провадженні? Приклади ситуацій:

Кошти боржника в національній валюті (гривні): Якщо на рахунках боржника наявна лише гривня, виконавець не має права здійснити обмін цих коштів на іноземну валюту для подальшого перерахування кредитору. Банки не приймають такі запити, а валютні аукціони для таких цілей недоступні.
Кошти в іноземній валюті, але переказ заборонено: У випадку, якщо у боржника є рахунок із коштами в іноземній валюті, навіть після примусового списання суми виконавцем на свій рахунок (спеціальний рахунок у банку), він не має юридичної можливості надіслати ці кошти за межі України. Фінансові установи заблокують транзакцію, посилаючись на постанови НБУ.
Реалізація майна боржника: Якщо судове рішення виконується шляхом продажу активів боржника, то виручені кошти знову будуть в національній валюті. Однак і в цьому випадку відсутній правовий механізм для конвертації цих гривень у валюту та подальшого переказу кредитору-нерезиденту.

Єдиний виняток із загального правила

На сьогодні практично єдиною ситуацією, коли судове рішення в іноземній валюті може бути виконане, є та, за якої дотримуються всі нижченаведені умови:

Кредитор має рахунок в іноземній валюті в українському банку;
Боржник має відповідну суму на рахунку в тій самій валюті;
Можливе стягнення валюти без потреби в її купівлі або конвертації;
Перерахування відбувається виключно всередині банківської системи України.

У такому випадку виконавець може здійснити примусове списання коштів у валюті з рахунку боржника та переказати їх на рахунок кредитора в межах країни. Однак такі випадки трапляються вкрай рідко, адже більшість боржників зберігає кошти в гривнях, а іноземні кредитори зазвичай не мають банківських рахунків в Україні.

На сьогодні валютні судові рішення в Україні опинилися у своєрідному «правовому вакуумі» — формально вони залишаються чинними й підлягають виконанню, але на практиці їх реалізація майже заблокована.
Це створює очевидні ризики для прав кредиторів — особливо іноземних — і ставить під сумнів ефективність судового захисту в частині реального стягнення коштів. У перспективі необхідне переосмислення поточної регуляторної політики, з метою поступового розблокування механізмів виконання валютних рішень при збереженні фінансової стабільності країни.

Порушення прав кредиторів: як валютні обмеження ставлять рішення судів під сумнів.

Системна проблема з правами кредиторів

Ситуація, що склалася після введення валютних обмежень у зв’язку з воєнним станом, істотно підриває реалізацію прав кредиторів. Зокрема, йдеться про їхнє право на реальне виконання судових рішень, ухвалених на їхню користь, зокрема — в іноземній валюті.

Ці обмеження не лише суперечать очікуванням, з якими кредитори розпочинали судові або арбітражні процеси, а й перетворюють правову перемогу на паперову — без можливості отримати фактичне задоволення.

До моменту запровадження таких обмежень, наприклад, іноземний кредитор, ініціюючи арбітраж або судовий спір, обґрунтовано сподівався на те, що в разі успіху отримає доступ до активів боржника на території України. Це включало як кошти, так і інше майно, що могло бути реалізоване для забезпечення виконання рішення.

Враховуючи наявність процедурного механізму визнання та виконання іноземних рішень в Україні, такі дії виглядали логічними та обґрунтованими.

Проте, коли справа доходить до етапу виконання — кредитор стикається не з проблемою відсутності майна у боржника, а з бар’єрами, створеними самою державою. Це не той ризик, який кредитор міг або повинен був передбачити на момент подання позову.

У результаті державні гарантії щодо обов’язковості виконання судових рішень залишаються лише деклараціями без реального механізму дії.

Конвенційні зобов’язання, що не працюють

Україна формально зобов’язалася визнавати й забезпечувати виконання рішень іноземних судів і міжнародних арбітражів, приєднавшись до ряду міжнародних угод, зокрема:

Нью-Йоркської конвенції 1958 року про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень.
Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах.

Попри ці міжнародні зобов’язання, валютні обмеження НБУ створюють фактичний бар’єр на шляху до виконання таких рішень, що прямо суперечить духу й букві вказаних конвенцій.

Фактична дискримінація та переваги боржників

У сформованій ситуації виникає низка суттєвих дисбалансів:

Іноземні кредитори без валютних рахунків в Україні опиняються у менш вигідному становищі порівняно з українськими кредиторами, які мають валютні рахунки в межах держави.
Боржники, зобов’язані сплатити суми в іноземній валюті, фактично отримують відстрочку виконання рішень без будь-якого судового погодження, що дає їм несправедливу перевагу.

Іншими словами, замість того, щоб виконати судове рішення, боржник може роками уникати сплати, користуючись ситуацією з обмеженнями на валютні операції.

Чи є альтернативні шляхи вирішення ситуації?

У пошуках виходу з цієї правової пастки, можна виділити кілька можливих рішень. Однак жодне з них не є простим або гарантовано ефективним.

Зміна способу або порядку виконання судового рішення
Кредитор може звернутись до суду з клопотанням про зміну способу або порядку виконання рішення, наприклад, замінити валюту виконання з іноземної на гривню. Проте така ініціатива має суттєві ризики:

Відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, рішення мають виконуватись у тій валюті, що прямо зазначена в його резолютивній частині.
Судова практика щодо дозволу на зміну валюти виконання в умовах валютних обмежень наразі майже відсутня або ж негативна.
Суд може визнати, що такі зміни порушують сутність рішення або обмежують права кредитора.

Заміна кредитора на резидента України
Ще один можливий шлях — передача права вимоги (через відступлення боргу) українському кредитору-резиденту. Формально, резидент може легше працювати в межах української банківської системи, але на практиці це також не вирішує проблему:

Обмеження щодо купівлі валюти залишаються чинними і для резидентів.
Навіть новий кредитор-резидент зіткнеться з тією ж неможливістю придбання та переказу іноземної валюти.
Юридичне оформлення відступлення вимоги й заміни сторони у виконавчому провадженні потребує додаткових судових процедур і витрат.

Отже, фактична користь від такого сценарію — дуже обмежена. Єдиний теоретично ефективний варіант — це ситуація, коли на рахунках боржника вже є кошти у відповідній іноземній валюті, і вони можуть бути переведені новому кредитору в межах України.

Кредитор у замкненому колі

У підсумку, кредитор, який пройшов усі етапи — від початку арбітражу чи судового спору до отримання рішення й навіть його визнання в Україні — виявляється заручником ситуації.

Щоб досягти реального виконання рішення, йому доводиться витрачати додаткові ресурси, ініціювати нові судові процеси та діяти в умовах постійної юридичної невизначеності.

Він може, звісно, обрати «тактику очікування» — не пред’являти рішення до виконання до моменту скасування обмежень. Але така стратегія містить інші ризики:

боржник отримає час, щоб вивести активи або змінити структуру власності з метою уникнення стягнення;
мине встановлений законодавством строк пред’явлення до виконання (зазвичай 3 роки), і кредитору доведеться звертатись до суду для його поновлення, знову витрачаючи час і кошти.

У поточних умовах, коли державні валютні обмеження паралізують механізми виконання судових рішень у валюті, правова система фактично втрачає одну зі своїх ключових функцій — здатність забезпечити реальне поновлення порушеного права.

Кредитори залишаються наодинці з проблемою, вирішення якої залежить не від них, а від державної політики, змінити яку вони не можуть.
Це створює системний ризик для довіри до юрисдикції України — як усередині країни, так і серед міжнародних партнерів.

Що ж робити в умовах валютних обмежень?

На перший погляд, вирішення ситуації виглядає доволі очевидним: потрібно дозволити органам примусового виконання судових рішень здійснювати купівлю та переказ іноземної валюти саме для цілей реалізації судових актів. Зрозуміло, що винятком можуть бути лише рішення, винесені на користь резидентів країни-агресора. Але на практиці ця пропозиція не така проста у втіленні, як може здатися.

З одного боку, можливо, вихід полягає у диференціації кола осіб, на користь яких може бути знято обмеження. Тобто, можна дозволити виконання судових рішень у валюті на користь кредиторів, які:

не мають жодного зв’язку з державою-агресором;
не контролюються або не фінансуються особами, що підпадають під санкції;
є добросовісними іноземними інвесторами чи комерційними структурами, не пов’язаними з країнами або юрисдикціями, які становлять загрозу для України.

Проте в цьому підході залишається відкритим ключове питання — хто має визначати наявність або відсутність такого «зв’язку» з державою-агресором? І головне — яким чином? Без чіткого, прозорого та правового механізму така система не запрацює.

Також слід враховувати, що заборона виконання рішень на користь певної категорії осіб не може бути просто адміністративним актом — вона потребує нормативного підґрунтя. Тобто, такі обмеження повинні бути передбачені на рівні закону і відповідати міжнародним зобов’язанням України. Адже низка міжнародних договорів, до яких приєдналася Україна, гарантує виконання рішень судів і арбітражів без дискримінації за походженням чи юрисдикцією сторін.

З іншого боку, не можна ігнорувати економічні аспекти, які лягли в основу чинних валютних обмежень. В умовах війни Україна змушена зберігати фінансову стабільність та валютні резерви. Саме тому обмеження на купівлю та переказ іноземної валюти запроваджувались як тимчасовий захід для збереження макроекономічної рівноваги.

Отже, очевидно, що вихід із цієї ситуації повинен базуватися на виробленні чітких критеріїв — коли обмеження застосовуються, а коли можуть бути скасовані. Йдеться не лише про юридичну доцільність, а і про формування балансу між фінансовими інтересами держави та необхідністю дотримання прав кредиторів.

Розробити такі критерії — завдання не лише Національного банку України, який формує валютну політику, а й Міністерства юстиції України, яке координує роботу органів примусового виконання. В цьому процесі важливо також залучити практикуючих юристів, суддів, державних і приватних виконавців, аби забезпечити реалістичність і юридичну обґрунтованість такого механізму.

Окрім розробки критеріїв, потрібне їхнє нормативне закріплення. На сьогодні жоден із чинних законів чи підзаконних актів, що регулюють сферу виконання рішень, не враховує поточної ситуації, не пояснює, в яких випадках дозволяється виконання валютних рішень, а в яких — ні. Аналогічно, міжнародні договори, стороною яких є Україна, досі не адаптовані до національної політики в умовах війни.

Ухвалення державою чіткої позиції у цьому питанні стане позитивним сигналом не лише для внутрішнього юридичного середовища, а й для міжнародної спільноти, в тому числі — для іноземних інвесторів та бізнесу.

Це продемонструє, що Україна, попри виклики воєнного часу, не відмовляється від своїх зобов’язань і готова забезпечити ефективний захист прав кредиторів, у тому числі через механізм виконання судових рішень, винесених за межами країни чи в міжнародному арбітражі.

Таким чином, комплексний підхід до розв’язання цієї проблеми має включати:

правове регулювання категорій кредиторів, щодо яких можливе виконання рішень;
створення прозорих і об’єктивних критеріїв «зв’язаності» з державою-агресором;
внесення змін до нормативних актів;
практичну готовність органів виконання реалізовувати нову модель;
комунікацію цієї позиції на міжнародному рівні.

Це не лише допоможе уникнути правового хаосу, а й поверне довіру до української юрисдикції як такої, де виконання судового рішення — не декларація, а гарантований інструмент правового захисту.